Розпочиналася проща із
молитвами і піснями на устах. Звуки гітари і співи лунали майже всю дорогу до села.
Тому прочани й не помітили,
як опинились у відпустовому місці. Спершу ми пішли на подвір’я церкви
помолитися перед могилами мученика отця Миколи Кондрада і його дяка Володимира Прийми,
а потім розпочали хресну дорогу. Перед кожною стацією один із нас зачитував
слова молитви, а по її закінченні кожний доторкався до зраненого серця Христа і
поцілунком виявляв свою любов. Особливо щирою була молитва наших «друзів».
Здавалось, вони, як ніхто інший, відчували біль страждаючого Христа. Тому
обійми і поцілунки, даровані ними Христу, ніби полегшували Його біль. У тих щирих
жестах наших «друзів» можна було відчитати безмірну подяку, глибоку просьбу про
поміч і просто любов.
Потрібно було лише почути і побачити, з яким жалем
у серці вони співали молитву, проходячи від одної до другої стації. Дійшовши до
7-ої стації хресної дороги, біля якої була криниця, кожен з нас скуштував води.
Ми трохи перепочили і вирушили далі по «слідах» Христа. З кожним кроком нам
видавалося, що все важче стає йти. Може тому, що все ближче й ближче до
останньої стації була крутіша гора, а може тому, що всі ми знали куди ця дорога
нас веде – до гробу Господнього. А так хотілося полегшити невинні муки Христа,
співстраждаючи з Ним. Ми ввійшли у приміщення, символічно назване Господнім
гробом і з тугою у серці приступили до мертвого тіла нашого Спасителя, щоб Його
поцілувати. Вийшовши з приміщення хтось із «друзів» запитав: «А що далі? Куди
ми тепер підемо?». Та й справді, а що ж далі? Згідно Євангелія після погребення
Христа далі слідувало Його воскресіння. Так і на нашій прощі ми зустріли
воскреслого Господа молитвами у своїх серцях. Адже, маршрут нашої хресної
дороги не закінчився на 14-ій стації. Він завів нас дальше ніж Господній Гріб. Ми
стали перед фігурою, що зображала воскреслого Христа і молилися. Ця молитва наповнювала
все довкола великою радістю.
Після хресної дороги ми пішли до славнозвісних
печер села Страдч. Кожен з нас не міг залишитися байдужим до такого дива
природи. Із свічкою в руках і «Ісусовою молитвою» на устах ми входили у глиб
печер. Кожен з нас знав, що ці місця є святі. Адже тут жили монахи в ХІІ –ХІІІ ст., де вони і поховані.
Печери слугували також прибіжищем для селян від монголо-татарської навали.
Згідно історичних джерел, село Страдч дістало таку назву тому, що Пречиста Діва
припинила страчування невинних людей, що ховалися в печерах. До сьогодні Вона
стоїть, застигши в фігурі, при вході в печеру. На очах у неї постійно бринять
сльози і котяться по обличчі.
Саме тому відпустові місця села Страдча стали для
нас близькими, хоча загадковими. Хочеться пройтися ними ще не один раз.
бр. Андрій Ремез,
семінарист ЛДС,
волонтер «Тавору»